Із моменту презентації "Бота" пройшов майже рік. За цей час пролетіло чимало хмар над Києвом, потяги порозвозили тисячі заробітчан по країнам близького зарубіжжя, а Максим Кідрук протягом року катався Україною з презентацією першого українського технотрилера. А паралельно писав щось якісно нове й масштабніше - психотрилер "Твердиню".
Письменник уміє підігріти читацький інтерес - від публікацій у соцмережах уривків із книги до чи не щоденного "звітування" переважно у ФБ про стан написання книги. Тож ажіотаж і рейтинги книги від її появи в Книгарні "Є" цілком зрозумілі (перший тиждень продажів "Твердиня" займала 12-13 позицію).
Дія книги відбувається в Перу, у лісах Мадре-де Діос, куди п'ятеро студентів (українець, росіянин, американець, японка та чех) вирушають на пошуки твердині Паїтіті, що належала давній цивілізації. Однак натомість потрапляють у полон до сучасних мешканців цитаделі.
Найперше, на що звертаєш увагу - це закінчення глав. Саме останні речення, а то й слова наприкінці розділу запускають читачу мурашки під шкіру, змушують його перегортати сторінку знову і знову. Нам невідомо, що станеться з героями, але письменник спеціально прямо чи опосередковано говорить - з джунглів повернуться не всі. І що насправді дико - це те, що думаєш, що стовідсотково не повернеться той чи той, а насправді...
Мова автора не простоювала без діла, як байк взимку. Поряд із шикарними порівняннями й метафорами, на кшталт такої: "Хащі не мовчали. Вони дихали: боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язнена в темній кімнаті з маніяком" також траплялись досить дивні, однак це був не просто набір неординарних порівнянь - це вже стильова манера автора. Саме по таким речам через декілька десятків років студенти й школярі будуть розрізняти стиль Макса поміж писань інших метрів пера.
У передньому слові Галина Пагутяк (яку я дуже і дуже поважаю) влучно зазначила про вплив на людину незвичних обставин. Це дійсно так. Показавши на початку героїв у пересічних, звичних для них умовах, письменник далі ставить їх в такі ситуації, де не просто проявляється сутність таких персонажів як американець Грем, а показується динаміка змін - Левко еволюціонував до невпізнання. Це те, чого було дуже мало у "Боті" - еволюція образу. Чудово!
Хоч обсягом книга чимала, однак тримає в напрузі (принаймні, мене тримала) приблизно до 563 сторінки (текст роману закінчується на 581). А далі - я був просто розбитий. Попередні 563 сторінки пройшли на одному диханні! Книгу таким обсягом менш, ніж за тиждень, ніколи не читав. Та де там - іншу я б мучив тижні зо два мінімум. А тут - геть проковтнув. Рівно 563 сторінки. Чому так? Тому що далі "...щось заглючило на Небесах...". Стало геть нецікаво - адже фінал був дуже схожа на закінчення "Бота" - пів-ВМФ США прийшло на місце події, щоб встановити контроль. Це абсолютно зіпсувало всі попередні 563 сторінки враження. На жаль.
Однак не читати таке не можна. Заради тих майже 166 500 слів, за якими сльози і страх, морок і таємниці, кохання і ревнощі, смерть і самопожертва - я б знову і знову купив і прочитав би найбільший і найкращий на сьогодні роман Макса Кідрука. Дякую за цю чудову річ!
Немає коментарів:
Дописати коментар