Журналістика в Україні – вимираюча професія?

Журналістика в Україні – професія контрастів. Одні приймають з нагоди професійного свята нагороди від президента. Інші протестують проти посилення проявів цензури та критикують зниження професійного рівня журналістики.

Акція протесту 
журналістів на прес-конференції Януковича

Свобода слова в Україні сьогодні обмежена, а незалежним журналістам працювати стає дедалі важче, переконаний провідний політичний оглядач видання «Дзеркало Тижня» Сергій Рахманін. За словами журналіста, особливо скрутна ситуація у друкованих ЗМІ. «Після вступу в силу нового податкового законодавства видавати газети в Україні стало практично неможливо. 52 відсотки на гонорар – цього не потягне жодна газета, яка не має донора. А газета, яка має донора, – суб’єктивна за визначенням», - сказав журналіст, виступаючи напередодні на українсько-німецькій конференції «Київський діалог».

На думку Рахманіна, українська журналістика стає дедалі менш професійною. На цю проблему звертає увагу і медіа-експерт Вікторія Сюмар. «Нема журналістів. Їх останніми роками стає дедалі менше. Це пов’язано зокрема з тим, що немає медіа-ринку. Коли є ринок, то журналіст є великою цінністю. Скажімо, телеканали завжди будуть боротися за зірку-журналіста, якщо вони думають про прибуток. А якщо вони думають не про прибуток, а про забезпечення лояльності до влади, то їм журналісти-зірки непотрібні. Їм навпаки треба прибрати таких журналістів, набрати студентів і сказати їм: «Хочете бути в телевізорі – тоді робіть, що вам скажуть», - констатує Сюмар.

За її словами, падіння фахового рівня журналістики почалося ще в часи президентства Віктора Ющенка, хоча системної цензури тоді й не було. Після зміни влади ситуація стала скрутнішою, а журналісти, які виступили проти цензури, сьогодні вже не працюють на телебаченні. «Це все закінчилося тим, що у тележурналістиці сьогодні немає особистостей. І сьогодні прес-секретар президента мені скаржиться: «нема з ким працювати, ніхто нормальних запитань не може поставити». На це я лише відповідаю – «ви самі до цього доклалися. Не давали їм працювати або переманювали у PR. Тепер пожинаєте, що посіяли», - розповідає Вікторія Сюмар.

«Будуть газети і телеканали, а журналістики не буде»

Сергій Рахманін 
(праворуч) та Валерій Іванов на "Київському діалозі"

Яким би не був рівень освіти журналістів, майбутніх фахівців формує перший практичний досвід, вважає президент Академії української преси Валерій Іванов. «Коли молода людина у 19 років приходить на практику в редакцію, вона хоче навчитися готувати якісні сюжети чи писати цікаві статті. А її посилають готувати сюжети, за які заплачені гроші замовником. Інакше з практики можуть узагалі вигнати. Так і формується молоде покоління журналістів – їх просто ламають ще до того, як вони закінчили університет», - каже Іванов.

Сергій Рахманін застерігає, що вже незабаром Україна може залишитися без журналістики, якщо журналісти разом не відстоять свою професію. «Усе це може призвести до того, що журналістику як яскраве, неординарне явище в Україні ми можемо втратити. У нас існуватимуть газети, телеканали, будуть люди, які час від часу писатимуть досить непогані статті чи робитимуть гарні сюжети. Але журналістики в нас уже не буде», - каже Рахманін.

Для українського телебачення опозиції не існує

Про кризу української журналістики свідчить не лише якість матеріалів, але й інформаційне наповнення ефіру або газетних шпальт. «Моніторинг, який проводиться соціологами на замовлення Академії української преси, зокрема, свідчить, що ЗМІ ігнорують такі важливі теми проблеми, як права людини. Також мало уваги приділяється діяльності українських партій - у лютому цього року їм було присвячено лише два відсотки інформаційних повідомлень. Потім цей відсоток трохи зріс, але залишається незначним. Але ж у демократичних суспільствах саме партії мають вирішальний вплив на напрямок розвитку держави. В авторитарних державах у повідомленнях ЗМІ домінують силові структури. В Україні саме така ситуація», - констатує Анатолій Іванов.

Про цензуру в Україні, на думку Іванова, свідчить і статистика представлення у ЗМІ влади і опозиції. 76 відсотків інформаційних повідомлень на телебаченні, за актуальними даними АУП, присвячені діяльності уряду, президента і його соратників. Лише 16 відсотків повідомлень про політичне життя країни подавали точку зору опозиції. При чому опозиція, як правило, висвітлюється у негативному контексті. «Особливо кричуща ситуація – на Першому національному. Там бувають місяці, коли про опозицію взагалі не згадують. Якщо дивитися канал, який утримується коштом платників податків, то складається враження, що опозиції в країні взагалі не існує», - підсумовує Валерій Іванов.

Низький рівень дискусії і брак сатири

Вікторія Сюмар та Томас Урбан

Як аргумент на користь відсутності цензури в Україні українська влада часто наводить існування політичних ток-шоу на провідних телеканалах, у тому числі й на "Першому національному". Утім, Вікторія Сюмар переконана, що рівень дискусії на цих передачах свідомо занижується. «Там щоразу сидять одні й ті самі люди, які лише тим і займаються, що сваряться один з одним. Вони не дають відповіді на запитання «як жити далі?», - каже Сюмар.

Через низький рівень висвітлення політичного і економічного життя України інтелігенція відвертається від центральних ЗМІ. «Альтернативні» і незалежні видання, такі як «Джеркало Тижня» або «Українська правда» знайшли свою нішу, але «законсервувалися» в ній, зауважив німецький журналіст, кореспондент Süddeutsche Zeitung Томас Урбан, виступаючи на «Київському діалозі». «Складається враження, що ці видання пишуть для невеличкої еліти у Києві. Я порадив би цим виданням користуватися завойованою довірою для того, аби більше пояснювати суть політичних і економічних проблем України, користуючись при цьому доступними підходами, які зацікавлять політикою простих людей. Адже я не стану читати «Дзеркало тижня», якщо в мене немає глибоких знань у певній сфері. Я порадив би «елітним» виданням бути більш доступними, йти на зустріч читачам», - сказав Урбан.

В інтерв’ю Deutsche Welle журналіст висловив також побажання, аби в Україні розвивався такий жанр як політична сатира. «Сатира зазвичай розквітає саме тоді, коли у країні є серйозні проблеми. Сатира розквітає тоді, коли владна еліта відвертається від людей. Але в мене є сумніви, що українська влада миритиметься з гострою політичною сатирою. Вона не виглядає настільки впевненою у собі, аби толерувати це. Адже коли люди сміються з влади, це набагато небезпечніше для неї, ніж будь-які політичні заяви опонентів», - зауважив Урбан.

Автор: Євген Тейзе

Заслужені журналісти України

Аврамов Іван Юрійови

Зіновчук Микола Миколайович

Івшина Лариса Олексіївна

Бойко Владислав Федорович

Вознюк Іван Іванович

Філатов Борис Альбертович

Нестеренко Олексій Григорович

Яремчук Андрій Андрійович

Яценко Володимир Йосипович

Ящищак Віталій Степанович

Відомі журналісти - на українських марках

До свого 15-річчя газета «День» видає серію марок із портретами видатних журналістів.

Як повідомили УНІАН у редакції газети, у марках (так само як, приміром, у грошових знаках) зазвичай відображається символічний ряд, за яким та чи інша країна себе ідентифікує. Після здобуття незалежності в Україні почали з’являтися численні серії марок, пов’язані саме з українською ідентифікацією: ціла галерея національних героїв, громадських та державних діячів, письменників, художників, марки, що відображають важливі для України події й дати, етнографічні мотиви, українську природу. Завдяки «Дню» до цього переліку додасться ще й галерея великих журналістських імен. На честь свого 15-річчя газета видає власну серію марок «День»: великі імена». На трьох поштових знаках, що увійшли до серії, - портрети видатного публіциста, дослідника Голодомору 1932-1933 років Джеймса Мейса (нагадаємо, він працював у «Дні» із 1997-го по 2004 рік), публіцистки та філософа, авторки однієї із книжок Бібліотеки «Дня» Клари Гудзик (роки роботи в нашій газеті - 1996-2008), а також малюнок талановитого українського художника-карикатуриста Анатолія Казанського, який устиг присвятити роботі у «Дні», на жаль, лише два роки (1996-1998).

Як стати журналістом (думки відомих журналістів і медіа-менеджерів)

Багато молодих хлопців та дівчат хочуть бути журналістами, часто дуже смутно уявляючи собі, де краще вчитися на журналіста і з чим вони зіткнуться, почавши працювати. Професія журналіста має попит, однак попит на цьому ринку явно менше, ніж пропозиція. У Харкові, наприклад, журналістів готують на кафедрі журналістики філологічного факультету та на кафедрі медіа-комунікацій соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Каразіна. Крім того, є різноманітні курси, семінари та майстер-класи від журналістів. Однак навіть відмінне навчання у виші та відвідування семінарів успішних журналістів не гарантує молодим спеціалістам працевлаштування. Прийшовши влаштовуватися на роботу, вони можуть з гіркотою виявити, що не знають і не вміють нічого з того, що дійсно потрібно знати і вміти в цьому ЗМІ. Для того щоб допомогти майбутнім журналістам зрозуміти, чого хоче від них роботодавець і що їх чекає на обраній професійній ниві, ми задали низку питань журналістам та медіа-менеджерам. З їх думками ми пропонуємо познайомитися студентам, які тільки починають свою кар'єру на медіа-просторі країни.

Ганна Журба, керівник прес-центру ІА "МОСТ-Харків":

- Хорошим журналістом може бути, звичайно, і людина без профільної освіти. Однак якщо порівнювати кар'єру з будинком, то на якомусь етапі людина може відчути, що його дому не вистачає глибокого міцного фундаменту. Можливо, профільну освіту варто отримувати, коли людина вже попрацювала журналістом. Багато хто з тих, хто приходить вчитися на журфак, просто не усвідомлюють, у яку професію вони приходять. Відповідальність журналіста за те, як він впливає на свідомість навіть однієї людини, набагато вище відповідальності представників усіх інших професій.

Я розрізняю два типи кар'єри журналіста. Перша - кар'єра в класичному варіанті, коли людина поліпшує своє соціальне і матеріальне становище. Але можна працювати в Москві або Києві, отримувати багато грошей і при цьому не користуватися жодним авторитетом у колег, не бути журналістом, а бути просто підставкою під мікрофон. А можна ходити в стоптаних черевиках, жити в однокімнатній квартирі на Салтівці і бути великим журналістом. Щоб зробити кар'єру першого типу, потрібно мати невеликий базовий набір знань, вміти ладнати з людьми і бути дуже орієнтованим на успіх - міняти свої погляди в залежності від того, в якому ЗМІ працювати вигідніше. Однак для того, щоб стати великим журналістом, насамперед потрібно бути, як каже один мій знайомий, "фахівцем по правді". Хоча б для самого себе. Як тільки журналіст переступає через свої погляди, наступає на горло власній пісні, пише або говорить те, що суперечить його переконанням - він перестає бути журналістом і перетворюється на інструмент для набору тексту.

Журналістика вимагає пасіонарності. Це не робота з дев'яти до шести, це професія, якою треба жити. З вдалих, на мій погляд, кар'єр можу відзначити роботу Сергія Рахманінова з "Дзеркала тижня", великий фахівець по правді. Андрій Капустін. Трохи в іншій сфері - Костянтин Кеворкян, це людина, що сформувала свій напрямок історичної журналістики, що межує з літературою. Савік Шустер - це приклад не журналіста, а геніального медіа-менеджера. Олександр Мартиненко, керівник "Інтерфакс-Україна", приголомшливий журналіст, також поєднує в собі риси медіа-менеджера.

На жаль, я стала журналістом абсолютно випадково. Я приїхала до Харкова, звернулася до ректора ВНЗ, де я навчалася, з проханням зробити мені знижку за навчання, і він запропонував мені працювати в обласній газеті. Це була газета обласної адміністрації, я прийшла туди кур'єром, а потім мені запропонували щось написати. З цього все й почалося. Дуже багато моїх колег опинилися в журналістиці випадково, вони за освітою історики, хіміки, фізики.

Більшість молодих людей, які закінчують журфак, поринають у реальну роботу і не хочуть працювати в цій професії. Це не офісна робота, не продаж чого-небудь. Якщо людина цим не живе, вона працювати не буде. Я думаю, в журналістиці відбувається природний відбір, і залишаються тільки ті, у кого вистачає на це моральних сил.

Ігор Піддубний, головний редактор газети "П'ятниця":

- У першу чергу, роботі журналіста навчають навколишні люди, команда, з якою доводиться працювати. Саме вони формують сприйняття молодого журналіста. Останнім часом якось мало стало яскравих зірок-журналістів, а причина навчальних закладах, які в випускають їх.

Точно не знаю, якими якостями треба володіти, щоб стати журналістом. Неможливо сказати напевно - кому що допомагає діяти і розкриватися. Не рекомендував би молодим хлопцям і дівчатам займатися журналістикою, вона немов "виїдає" людину зсередини. Після неї ніщо навколо вже не здається таким райдужним і цікавим. У певний момент життя журналістикою легше займатися чоловікам, за інших обставин - жінкам. Взагалі головне, щоб робота годувала, щоб людина могла нормально заробляти на життя.

Мене, можна сказати, життя змусило займатися журналістикою. Закінчив курси начальників телецентрів, стажувався на факультеті журналістики Віденського університету.

Прикладом успішної журналістської кар'єри я б назвав Олега Юхта, людини, яка вже давно й успішно займається своєю справою. Сергій Потімков - до нього є довіра людей. Олена Конопля, велика розумниця, багато чого досягла.

Якщо людина талановита і може писати, то нехай пише. До мене приходять молоді журналісти-стажисти, і все, що вони можуть робити, - писати. Це добре, але у них абсолютно немає досвіду роботи, наприклад з камерою, відео. Тому виникає питання, навіщо і чому їх там, у ВНЗ, навчають?

Вікторія Маренич, начальник управління преси 

та інформації Харківської облдержадміністрації:

- Коли я ще студенткою починала працювати на Харківському держтелебаченні - це була класна школа. Поруч працювали маститі професіонали, ці чудові люди підказували мені, і їхні поради були дуже до речі. Коли я викладала в університеті ім. В.Каразіна на відділенні журналістики, то посилено працювала з п'ятьма студентами, даючи їм практичні знання. Їх я і бачу в харківських ЗМІ.

Киянам більше пощастило, у них є хороша матеріальна база і для підготовки теле-і радіожурналістів. Вчитися при такому підході, як у нас, нелегко, але цікаво. Ти розумієш, що те, про що розкажуть на лекціях, які можна, скоріше, назвати майстер-класами, потрібно тут же застосовувати в роботі. У нас на приїзд до міста перших осіб збирається всього 10 камер, з урахуванням харківських представництв всеукраїнських каналів. У нас фізично їх просто більше немає. У Києві близько десятка збирається на рядову подію.

У будь-якому випадку журналіст повинен пам'ятати про те, що він працює не тільки для себе, а й для людей. Журналісти намагаються утримувати увагу публіки, роблячи все більш "криваві" сюжети. Але ж людей цікавлять не тільки катастрофи, особливо в нинішній час.

Дитина, яка вступає на журфак, повинна відразу зрозуміти, що їй потрібно буде буквально "пахати", щоб залишитися в професії. І потрібно дати зрозуміти студентам, що коли вони закінчать "орати і сіяти", то і врожай знімати потрібно буде самостійно.

Приклад вдалої кар'єри - це коли людина все для себе вирішує сама. Це саме його кар'єра і його сходинка, на яку він піднявся. Зараз все більше журналістів їдуть працювати до Києва через оплату праці, яка там вище від того, що там більше супутникових і кабельних телеканалів, журналів і газет.

Я закінчила телевізійну кафедру в Київському університеті і дуже хотіла працювати тележурналістом, мені шалено подобається ця робота. Але мені також подобається поєднувати роботу журналіста з роботою на держслужбі.

Студент, який отримує професію журналіста, повинен розуміти, що він буде вчитися своєму ремеслу все життя. Але в той же час він повинен усвідомлювати, що до моменту одержання диплома повинен стати повноцінним фахівцем. Зараз у професії журналіста дуже багато складнощів, у тому числі і морального характеру, і я щаслива, що моя дочка сказала "Я ніколи не буду журналістом". Вона бачить, як у нашій країні складно бути журналістом. Складно їм бути і в мегаполісі, і в районній газеті, адже піти у районі просто нікуди. І виходить ситуація із серії "Журналіст міняє професію", тільки не на час, а назавжди.

Ось і завершилась робота над черговим номером журналу "Шкільний вісник", який був присвячений шкільному клубу підприємництва "Step by Step". Мушу сказати, що робота  була досить важкою, але надзвичайно цікавою.

Ми багато чому навчились, працюючи разом: ділились досвідом, здобували новий, відкривали для себе багато цікавого один в одному. Для всіх випуск цього журналу став хорошим уроком, життєвим уроком, стимулом до ще більшої співпраці, реалізації власних ідей та мрій. Працюючи разом ми зрозуміли, що лише будучи командою, ми зможемо досягнути тих результатів, на які очікуємо. Над журналом працювало чимало учнів та вчителів і ми пишаємось тим результатом, який отримали. Тож запрошуємо вас до перегляду нового випуску "Шкільного вісника" №6 присвяченого роботі шкільного клубу підприємництва "Step by Step" на сторінці "Номери журналу" нашого блогу. Приємного перегляду!))

Життя - театр...

Життя - театр,

 а люди в нім актори...

Саме під таким гаслом пройшов у нашій школі захід до Дня театру, який

Гості свята і керівник заходу

проводили учні 10-х, 11-х класів. Я як головний редактор нашого "Шкільного вісника" була присутня на ньому і мушу сказати, що захід вдався. До нас завітали гості - актори Луцького театру ім. Т.Шевченка, які погодились відповісти на запитання глядачів. Свято було сповнене піснями, танцями, теплими, ніжними словами, які не могли нікого залишити байдужим. Якщо подумати, то життя дійсно, ніби у театрі ролі... То ми сміємось, то за мить вже плачемо, кохаємо і ненавидимо, поважаємо і зневажаємо... Та, мабуть, найважча сцена, яку кожному доведеться зіграти називається "Наше життя" і її потрібно зіграти гідно, по-справжньому. Хочеться побажати всім: залишайтесь собою, бо всі інші ролі вже зайняті, живіть так, як підказує ваше серце, і нехай ваша роль буде незабутньою для інших...

Головний редактор

Так ми працюємо...

Інтерв'ю із тренерами

Мені цікаво було поспілкуватись із тренерами ШКП "Step by Step" Віктором Васильовичом Бараном і Юлією Валентинівною Кожевніковою, які розповіли як усе починалось, як формувався клуб, команда. Поділились своїми ідеями, щодо майбутнього клубу, розказали глибше про його діяльність, що вдалось і що ще мають бажання зробити. Можу сказати, що команда клубу дуже енергійна, сповнена ідеями, шляхами їх реалізації, творчим потенціалом. Клуб не є для них примусом, час, який вони там проводять вони прирівнюють з відпочинком, який є і корисним, і незвичним. З кожним днем ми відкриваємо для себе учасників клубу з нової сторони, бачимо їх в роботі, організації тієї чи іншої події і стає зрозуміло, що  опікуни клубу можуть пишатись собою, роботою, яку вони роблять, бачачи перед собою таких розумних, сповнених ентузіазмом колег і партнерів по клубу!

Ми в роботі...

Наша команда вже випустила 5 номерів "Шкільного Вісника" з якими ви можете ознайомитись в розділі "Номери журналу". Зараз же, ми працюємо над новим №6 нашого видання, який присвячений діяльності Шкільного Клубу Підприємництва "Step by Step". Хочеться сказати, що співпраця між клубом та редакцією журналу є досить продуктивною і надзвичайно цікавою. Ми відвідуємо засідання клубу, щоб краще проникнутися атмосферою, яка у ньому панує і зрозуміти його учасників. Цікаво було брати у них інтерв'ю, слідкувати за процесом народження нового задуму, проекту. Все це дуже важливо для нашої роботи, тому, щоб показати діяльність клубу якнайкраще, проблеми, з якими зіткнулись його члени у процесі навчання, плани на найближче майбутнє ми мусимо самі приймати активну участь у роботі клубу підприємництва, що ми із задоволенням робимо!))

Як починалася наша робота... 

З 2012 навчального року у нашій школі працює гурток «Основи журналістики». Гурток було створено для того, щоб вчити учнів усвідомлено орієнтуватись у життєвих ситуаціях, у тих подіях, які відбуваються у світі, державі, селі, навчальному закладі, правильно формувати свої думки, уміти їх викладати в журналістських матеріалах, набувати умінь і навичок спілкування з героями творчих робіт.

В гуртку працюють учні 9-10 класів. Про певні досягнення і проблеми, з якими я зіткнулася , хочу розповісти. Радію з того, що маємо певні досягнення: випустили 5 номерів журналу «Шкільний вісник», який читають вчителі і учні школи. Надзвичайно важко проходила робота над створенням цих номерів. Бракувало знань. Як писати дописи у журнал? Як компанувати отриману інформацію? Як оформити, щоб читачеві було цікаво? Де роздрукувати номер? Адже, для того, щоб номер зʼявився, потрібно мати кольоровий принтер, фарби у ньому, фотопапір… і людину, яка захоче витрачати свій вільний час на виправлення помилок, компонування матеріалу, друк. Дякуючи небайдужим людям, які вирішили спробувати свої сили, реалізувати свої плани, номери журналу зʼявилися у світ. Це в першу чергу – Катя Шклярук – редактор журналу, людина , яка шукає себе, хоче займатись справою, яка їй до душі, до якої є здібності . Саме її ідеї знайшли своє відображення на багатьох сторінках нашого журналу. Хочеться подякувати за підтримку дирекції школи , кореспондентам журналу: Яні Бондарук, Катерині Івановій, які підготували цікаві матеріали. Лукія Володимирівна Степасюк, Світлана Іванівна Сич, Галина Михайлівна Радченко допомагали виправляти помилки; Володимир Стельмащук, Михайло Миколайович Ковальчук працювали над розміщенням і оформленням матеріалів. Матеріали до випусків готували Василь Михайлович Марков, Галина Анатоліївна Наумчик, Ірина Володимирівна Напиханко, Лукія Василевська, Галина Михайлівна Радченко. Хочеться подякувати і нашому фотокореспонденту Андрію Стрекіці, який завжди робить цікаві фотоматеріали. Я переконана, що вершини і здобутки у нас, гуртківців, ще попереду. Нам обовʼязково вдасться знайти шляхи до співпраці , і круг наших читачів буде ще більше розширюватись.

Керівник проекту: Ольга Ганущак